WTF?
     
Велика Димерка від хутора до селища міського типу. І частина

 Ми починаємо цикл історичних статей, пропонуємо вам подорож від сивої давнини до сьогодення. Цього разу ми обрали Велику Димерку. Пропонуємо вам першу частину статті.

 Щоб передати максимально повну картину, ми використали різні джерела. Цю статтю було створено за матеріалами науково-популярного дослідження Володимира Гузія "Про золоту очеретину", інтернет-інциклопедії "Вікіпедія", Великодимерського інтернет-порталу, сайту Наші подорожі. Окрім того, ми поспілкувались з корінними димерцями, зокрема, з вчителем історії селищного НВК, Кумейко Вірою Миколаївною, яка не лише багато знає, але не мало подій бачила на власні очі. Окрім того, свій коментар нам надав Віктор Постол, Чемпіон Світу з боксу, який живе в Димерці.

Перші дими

Іпатьєвський літопис від 1158 року свідчить, що князь Ярополк Ізяславович подарував монастирю землі, вірогідно, що з цього часу Димерка стає власністю монахів. Відомо, що у 1240 році Батий узяв Київ і зруйнував Печерський монастир. Після 240 років господарювання татар, на цю землю прийшли польські магнати. У державному історичному архіві зберігаються свідчення про те, що в 1392 році Остерська волость була віддана Мітьке Сокир з роду Гольшанських. Отже, з цього року й ведеться відлік від заснування села. 

 Уперше село згадується в 1552 році, як поселення Остерського замку. Воно було розорено татарами Менглі-Гірея, тож звільнене від податків. Свою назву село бере від давньоруського слова "дим" тобто "оселя". Є згадка церковних дослідників про димерську церкву, яка існувала в розореному селі (ще до 1564 року). У ній від 1582 до 1784 року представники духівництва вели церковні книги. Згадується озеро Міхове (Мніхове), біля якого "стояв монастирський будинок монахів Печерської лаври". Можливо тут була давня лікарня, на це вказує гідронім Калічне болото. Також є свідчення про озеро-болото Ольгинської Княгині, це наводить на думку про належність володінь "до княжого села Ольжичі, яке існувало ще в Х ст. в заплаві Десни".

 Димерська усна народна творчість зберігає спогад про відважну бабцю, яка ошпарила окропом татарина, що душив діда. Місцева приказка говорить: що робить - не робить, аби татарин не застав сидячим. У селі зберігся спогад про тривалу осаду татарами с. Семиполки, у реєстрах гоголівської сотні окремо виділені 12 реєстрових димерських козаків.

                        Від польської люстрації до судової тяганини та привілею Богдана Хмельницького

 За часів польської люстрації, у 1628 році опис кордону докладно розповідає (хоча й не називає) про околиці слободи Димерки: "через Діброву, аж до великого болота Ізброд, у тім місці, де шлях, або гостинець, із Києва до села Рожни йде, то болото переходить, і од того болота великого до городища Рожни". Тобто давня київська дорога лежала через болото, назва якого збереглася в "найменуванні димерського кутка Збрід".

 Також існує переказ, який запевняє, що назву місцевості дала Катерина Друга. Начебто, коли царський екіпаж їхав повз, тут палали ліси і все було в диму, тоді-то цариця сказала "яка велика димерка". Інші перекази згадують не російську царицю, а якусь іншу королеву, яка дала назву селу. Але Димеркою село було ще за двісті років до цариці-королеви. Більш переконливим виглядає переказ про ліси, про їх спалювання місцевими жителями. На цій місцевості люди "добували поташ, селітру, дьоготь - усе палили чи не щодня", той хто їздив повз село, говорив, що тут живуть димарі. Ще є переказ, який розповідає, що на цій місцевості люди першими поставили димарі.

 На території села поширеними професіями були димар та пильщик, які згодом стали смолокурами-кіптявниками. "Вони ставили димарі в курних чорних хатах. Смолокури жили в будах, укритих соломою, щоб ховатися... від дощу. До останнього часу хати димерців були дерев'яні, не обмащені глиною, як у інших селах". Смолокури входили до перших козацьких общин. Як свідчить ще один переказ тут започатковувалась "селітерна держава", купці з Києва закуповували смолу для будівництва, "сам Кирило Кожевняк (так називали переяславця Кирила Кожум'яку в місцевому фольклорі) був смолокуром... Смолокури не були місцевими, а прийшли з півночі. Смолокури відзначалися розбійним характером "справжніх міховців-розбійників" - на віки сформували характер димерців". До речі, з останньою тезою не погоджується наш екперт, В. М. Кумейко.

- Я категорично не згоднаяк це? Не було-не було, а потім з'явились на порожньому місці? Була внутрішня міграція, ті ж переписи згадують, людей, що приходили з Козельця, інших сел. Хтось брав шлюб виїжджав, хтось навпаки - одружувався в Димерці й лишався.

 На вирубках соснових і дубових лісів, які частково спиляли за княжих часів, виросли березові гаї, де і працювали дігтярні. Під час розквіту польсько-української торгівлі (друга половина ХVI ст.) робота на майданах і смолокурнях набула масовості. Отже, згодом монументальні ліси поступаються нивам. "Дими і ниви зігнали ліс із урожайних земель на ґрунти убогі, на піски, на горби, на болота. На дими ліс реагує так, як і людина. І ліси стали не ті, що росли тут колись на багатих землях. А картопля - відкриття Колумба - витіснила ліси ще далі на піски й торфові болота. От і залишилася від великих лісів тільки згадка в назві села".

У 1648 році правами на Димерку володіє княжна Анна Корецька, яка судиться з родиною Аксаків, вона бореться "за свої дідичні землі". Але вже у 1648 році друга дружина Аксака Катерина, за допомогою козаків домоглася привілею від Богдана Хмельницького на володіння родинними землями. 

Про забуту назву та бунт священика

У 1651 році гетьман Радзивілл розбив козаків під Димеркою, про що сам литовець говорив так: "Київ та інші місця розорив!" Але згодом полк Ждановича визволив цю територію від чужинців. Отже, село підпорядковувалось полковому управлінню, а згодом перейшло у власність Лаври. У 1726 році Димерка налічувала 95 дворів.

У 1744 році відбулась нечувана подія, димерським шляхом їхала імператриця Єлизавета. Тут її зустрічав козачий Гадяцький полк, який супроводжував монаршу особу до берегів Дніпра. А вже через тридцять років тією ж дорогою проїде Катерина ІІ.

 Документи датовані 1766 роком свідчать, що в селі є "церква Покрови Богородиці; дзвіниця; "гошпиталь" для старців; стара дерев'яна школа, у якій живе дячок із місцевих Тимофій Малаш; дім священика; монастирський двір (збудований 1752 р.) з конюшнею і сараями та шинковий дім. На хуторі під Димеркою (за 2 версти) - пасіка на 175 вуликів. Беруть по відру меду з вулика. Млин на річці Бобрик...У селі 115 дворів, 763 жителі. Лісові урочища - кладовище, Божкове, Осове. Сінокоси при озері Омелятичі - 9 скирд по 20 возів. Чому село так названо, старожили, як стверджує документ, не знають." 

 - Якщо говорити про розвиток освіти, - говорить Кумейко Віра Миколаївна - то згадується за переписом 1766-67 рр., що при церкві була школа, в якій дітей навчав Тимофій Малаш. Ну хто міг вчитися? Хай 10-15 дітей, але вже можна говорити, що якась освіта була. 

 Під час опису місцевий священик Петро Рашкевич, імовірно за підтримки селян, заявив прапорщикові Решетову, що село стоїть не на лаврській, а на козацькій землі, це вже був справжній бунт. Після такої заяви почалось розслідування. "Прапорщик допитував усіх підданих, звідки вони прибули з козаків, і як давно стали лаврськими підданими. З'явився компромісний документ, що ґрунти справді козацькі, але їх було в козаків викуплено, хоч на них і тепер живуть козаки або їхні нащадки. Священика хотіли покарати, але він виїхав до іншого села".

 Цікаво, що серед місцевих багато довгожителів, яким виповнилось понад 80 років. У 1763 році народилось 66 дітей, тобто немовля з'явилось у кожному другому дворі. Слід зауважити, що перепис був не повний, адже до перепису не потрапили прізвища з церковних книг, це дає підстави вважати, що на той час в Димерці було близько 200 дворів і понад 1000 жителів.

Про кріпацтво та Димерську республіку

 У ХVIII сторіччі відбувається боротьба за соснові ліси між двома київськими монастирями. Численні сутички влаштовують димерці-богданівці та літківці-свиноїдці. До наших днів дійшов опис Димерки за 1780 рік. "На схід - зарості, на полудень сосновий бір. Село розтягнулося на 2 версти вздовж дороги. Невелике озеро Міхов, заросле очеретом і мохом. 3 монастирські вітряки, 12 чоботарів, 3 кравці, 4 бондарі, 4 теслі, 20 швачок. Володільницьких дворів - 12, посполитих - 190. Вирощують яблука, просо, коноплі, буряки, ячмінь, гречку, овес, льон, горох, жито, пшеницю. Багато вуликів...У лісах - куріпки й тетереви". Зауважимо, що за часів кріпацтва, селяни перебувають у казенному відомству. З цього почалось роз'єднання селян - одні багатішали, інші навпаки злидарювали.

 У 1858 році Димерка значно розрослась, кількість дворів досягає 458 одиниць, а населення - 2 560 осіб. Опис Чернігівської єпархії, датований 1874 роком, розповідає, що у 1782 році Іван Литошевський звів храм, у якому був триярусний іконостас. Стару церкву передали в с. Стариця.

 У 1870 році  у Димерці вже не було ані дворян, ані поміщиків. Останні все ж з'явилися пізніше, після чергового переділу землі купці з родин Красовських і Підвисоцьких придбали тут землю. Через сім років відкривається Димерське народне училище, у якому викладали Неоніла Кожич і Тимофій Соколов. У ньому навчалося 68 учнів. 

 Уже в 1897 році кількість дворів зросла до 932 дворів, а населення сягнуло цифри 4,3 тисячі. На той час між Димеркою та Рожівкою вирубано 1300 десятин лісу для будівництва. Перед Жовтневим переворотом 1917 року в Димерці працює шкірний завод Старобінського (17 вітряків і 3 парові млини). У селі 1 279 дворів і 7 253 жителі.

  

- У 1898 році громада приймає рішення про те, щоб побудувати школу, ну як школу, здається класна кімната й кімната для вчителя, - говорить В. М. Кумейко. Під заклад купили будинок у купця, згодом приміщення згоріло. А потім уже з громадського лісу перед революцією звели школу на три класні кімнати та, відповідно, квартира для вчителя. Потім її також розібрали, перенесли. Наскільки я орієнтусь, знаходилась школа у центрі, не далеко від нинішньої, але ближче до траси. 

 Перша світова війна, як згадують старожили, унесла 50 життів селян. Зауважимо, що родинам загиблих держава виплачувала 150 рублів на рік. Друга світова війна забрала в десять разів більше життів.

 За часів революції "в селі створюються загони самооборони - так звана "Димерська республіка". Димерка стає червоним селом: тут утворюється комітет незаможних селян. Димерці вступають до лав Червоної Армії. Їх підтримують жителі Пухівки й Красилівки. Відбувається тертя із селами, що не стали на бік більшовиків. На денікінський фронт пішло 400 димерців. 1920 року димерці артилерійськім вогнем знищили церкву в Рожівці. 

 У переддень колективізації Димерська волость стає районом, а село набуває назви Велика Димерка. Від вересня 1930-го по лютий 1932-го - райцентр республіканського підпорядкування, пізніше - просто райцентр. Видається "газета "Колгоспник Великодимерщини". У 1932 році в Димерці 307 твердоздачиків не виконали завдання поставок зерна. Було засуджено 22 селян у восьми забрали землю, трьох виселили, у 10 осіб конфіскували і продали майно, Т. Шияна і П. Земляка позбавили хати й садиби". 

Колгоспи, "прибиті" спогади про голод та куркулі

 У 1933 році спалахує голодомор, люди вмирають родинами.

- Люди не дуже хотіли йти в колгоспи, - говорить В. М. Кумейко. - Знову ж таки, специфіка Димерки, мабуть, коли ми почали вивчати це питання, десь у 90-ті роки, після Перебудови... Тоді ще були люди, які давали нам цю інформацію. Я задавала завдання дітям, вони опитували рідних, сусідів. І отак ми по крихтах збирали свідчення. Я розбирала це все по вулицях, відмінусовувала тих, хто вже траплявся за адресою. Тож приблизна картина в мене є. Я не рахувала скільки душ загинуло, адже, говорять, що це гріх, але знаю, що багато людей загинуло, не сотні - набагато більше. Але порівняно з масштабами в Україні, то це було не багато. Навіть дехто говорить: "ой ну було і було, але щоб родинами гинули - ні".

- Я навпаки знаю, що вмирали, саме, родинами...

- Так я ж кажу, що у нас (повністю погоджуюсь з одним автором, який збирав такі ж свідчення) не хотіли казати, не йшли на цю розмову. Настільки це було прибите, притоптане питання, що воно, навіть, не згадувалось. І настільки люди були залякані радянщиною, що обирали мовчання. Хтось зовсім не хотів йти на розмову, хтось не охоче, але йшов. Коли по трошку розговорюєш людину, то багато чого згадується.

 Я також відчула таке ставлення при опитуванні. Люди мені говорили: "Ой та не треба цього". Але чому Димерку не скосив так голод, як інших, люди все ж таки йшли в колгоспи. Я питала "свідків", а чого йшли? Ну була ж земля, і неледачі люди. А мені відповідали: "Та якось збиралися та вирішували йти". Ще одна така димерська риса - підстраховуватись, хай буде краще так, аби не гірше. 

 Тож колгоспників підгодовували. То хліб давали, варили юшку. Але було дуже багато людей, яких називали куркулями. Вони не йшли в колгосп. І теж, якось так, прізвища стерті. Коли розмовляла зі старими людьми, мені казали, що виселяли куркулів з тої чи іншої хати. Я питаю, так вони були куркулями? На що мені відповідали, ну як куркулі - працювали люди... Їх повиселяли, кудись у Сибір. Люди зникли, а ми, навіть, не можемо сказати, хто вони. Це не правильно. 

 Тут була така "півникова хата", отака - Віра Миколаївна "завалюється на бік" - ледь-ледь стояла. Тому що багатство людей було в чому? В землі й у господарстві. Худобу треба, землю треба. Люди працювали й не думали, що треба віллу зробити. Я дітям кажу, подивіться на старі хати, вони де? Забор і відразу вулиця.

- Щоб город був більшим.

- Так. Зараз будують далі, не жалкують землі. Отже, колгоспи засновуються у двадцятих-тридцятих роках. Було їх сім, п'ять, вісім - то вони укрупнюються, то реорганізовуються. Наприкінці п'ятдесятих утворюється на базі цих колгоспів (Петровського, Шевченка, Кірова, П'ятирічка, Мічуріна, Леніна) відділення Радгоспу. Передовиками ми не були, але було дуже добре відділення тепличне (до п'яти гектарів плівкового покриття, з газовим опаленням). Моя мама там працювала, то я чітко пам'ятаю, що до 8 березня були перші огірки. Сад був хороший. Люди працювали не ледачі. Київ поруч, тож треба було постачати: редис, щавель, кріп, петрушку, помідори, огірки, полуницю. Молочні ферми не давали високих показників.

 "Після організації колгоспів почалось будівництво приміщень для худоби, парникових господарств, млинів, маслобійні, пекарні. Було розбито територію під сади та ягідники. Селяни почали вирощувати такі незвичні на той час культури, як перець та баклажани. 

1937 року функції райцентру переходять до Броварів". Того ж року в село приходить електрика, окрім того, зведена велика кількість культурно-побутових та адміністративних установ: райвиконком (там де зараз шкільний комбінат), аптека, клуб на 1000 місць (у якому було розташовано бібліотеку, читальний зал). Ліве крило клубу було відведено для творчих гуртків, окрім того, там розташовувалась поліклініка на 100 койок з пологовим відділенням. У селі був власний радіовузол.

Видатна поетеса та німецькі заручники 

 Вихідці з Димерки засновують нові хутори: Калинівку, Малу Тарасівку, Захарівку, Жердівську комуну. Проте Комітет незаможних селян (у народі комнезам) дуже швидко  став не потрібний радянській владі.

 Димерка відома тим, що тут народилася (1893 р.) поетеса-орденоносиця Марія Миронець (Грикун у дівоцтві). У часи Першої світової війни односельчанки часто просили Марію Павлівну написати листа чоловікам на фронт. Майбутня поетеса писала листи часто у віршованій формі. Друкуватися Марія Миронець почала у Броварській районній газеті "Стахановець". 

 

17 вересня 1941 року в село увійшли німці, які, чомусь полонили 180 людей, а в тих хто залишився взяли розписку про відповідальність за можливі протиборні дії в селі або на залізничній станції. Є свідчення, що  люди кидали свої хати й тікали в напрямку с. Богданівка. Перед визволенням димерців Червоною Армією (23 вересня 1943 року) німці спалили близько 1000 будинків, школу, лікарню, будинок культури, приміщення сільради, та всі - колгоспні. У 1943 році німці розстріляли сім'ї з Димерки та Богданівки. "Серед розстріляних було 23 дітей. Того самого року за вироком військово-польового суду фронтової дивізії були розстріляні димерські поліцаї і зрадники". Тепер у центрі селища, на братерській могилі ростуть квіти, а місцеві жителі вшановують пам'ять загиблих біля меморіалу.

  

 Далі буде: Після війни; Про сучасну освіту, політику та підприємства; Коментар сучасного димерця; Очима "At Brovary".