WTF?
     
Герої не вмирають, поки ми їх пам’ятаємо – шлях Дмитра Янченка

  Чи могли ми коли-небудь подумати, що житимемо у роки війни, у час, коли нашим рідним чоловікам, братам, синам доводиться зі зброєю у руках вже вкотре виборювати незалежність найріднішої нам держави?.. Країни, в якій ми народилися і виросли… Країни, якій завдячуємо всім, що маємо. А тепер ця війна поглинула всіх: дітей, які втрачають власних татусів; чоловіків, для яких кожен день на фронті немов останній; жінок, які щодня проливають сльози за рідну людину; дідусів та бабусь, для яких боротьба за Україну стала вже поганою традицією. Війна підступно ввібралася у нашу кров, у наше єство – а ми цього навіть не помітили.

  Як ми могли збайдужіти настільки, щоб навіть втратити лік пораненим та загиблим? У всі віки це вважалося найгіршою зрадою народу. І ось ми вже самі себе зраджуємо. Міноборони плутається у власних цифрах: сьогодні загальна кількість загиблих військових за останні 2 роки – 1915. Учора ця кількість складала 2027 осіб. Та хіба ж таке можливо? Як би ми цього не хотіли, мертві не воскреснуть і не підуть знову ж проти ворога… Та навіть якби могли, то, навряд чи, згодились би вдруге йти на смерть. Та навіть такі цифри залишають жахливий осад у серці, адже ми втрачаємо найкращих людей, молодих чоловіків і жінок, які лише почали жити, які, можливо, мріяли про те, що й ми зараз.

  Українці провели в останню путь уже не одного воїна, мужнього і хороброго солдата. Прощатися завжди тяжко, але що робити, коли доля вирішує саме так? Що робити, коли ти вже втратив сенс життя? Змиритися і далі плисти за течією? Чекати чогось кращого? Чи, можливо, прийняти виклик долі та жити всьому й усім наперекір? Скільки людей, стільки й думок. І, мабуть, кожна з них заслуговує на існування.

  І в нашому місті живуть люди, у яких війна забрала найдорожче – власну дитину. Наталія Семенівна Янченко – одна з таких. Більш ніж півроку минуло з того моменту, коли перестало битися серце її сина, молодого, 25-річного юнака. Дмитро Янченко загинув третього лютого під с. Дебальцеве від вибуху ворожого снаряда. Журналісти видання «At Brovary» зустрілися з матір'ю та друзями Дмитра, аби поспілкувалися про життя родини до і після трагедії.

  - Наталіє Семенівно, розумію, як тяжко Вам говорити, але все ж розкажіть, будь ласка, яким був Дмитро, чим займався.

  - Для мене – він найкращий у цілому світі син, моя найрідніша та найцінніша людина. Він був усім моїм життям. Ще змалечку Діма ріс добрим, чуйним хлопцем – завжди привітний та ласкавий. Був напрочуд слухняним і працьовитим парубком. Душі не чув у дітях: так сильно він їх любив. А племінника, мабуть, найбільше. Діма навіть хотів усиновити одного хлопчика із дитбудинку у Мокреці.​ 

  Почав підробляти ще зі школи. Після армії, працював монтажником металопластикових вікон – це, звичайно ж, не робота мрії, але принаймні хоч щось.

  - Напевно, як і кожна молода людина, Дмитро мав якусь досить амбіційну мету. Про що він мріяв? Були наміри, які він хотів утілити у життя?

  - Звичайно. Планів було безліч усіляких: і автомобіль, і подорожі закордон. Завжди мріяв відкрити магазин одягу, але, як то кажуть, не судилося. Вже після його смерті, я втілила цю мрію у життя.

  - Чому Дмитру не вдалося відкрити магазин ще за життя?

  - З різних причин. По-перше, це, мабуть, гроші. Діма любив дорогий одяг, гарно одягатись.

  - А дівчина чи наречена у Дмитра була?

  - Звичайно ж, як і у кожного хлопця, у Діми були дівчата, але я дуже добре знаю лише одну. Вони давно зустрічались, але я спілкуюся з нею і зараз. Вона й сьогодні до мене приходила.

  - Дмитро не мріяв після повернення додому влаштуватися на постійну службу до армії?

  - Ні, про це навіть мови не було.

  Дмитро залишився в серці багатьох товаришів і знайомих. Андрій Захарченко, журналіст "At Brovary", знав Дмитра ще з самого дитинства. Адже жили з Дмитром та його мамою, пані Наталією в одному будинку і тому зараз згадує лише найкраще про свого сусіда: «Біля нього завжди бігали діти. Діма був нереально веселим хлопцем, з усіма вмів знаходити спільну мову. Він рано подорослішав – після смерті батька став справжньою опорою для матері. Навіть у складних ситуаціях він не втрачав почуття гумору. Я пам’ятаю його лише з посмішкою на обличчі. Я навіть подав звернення до міської ради, аби вулицю Енгельса, на якій жив Діма, перейменували на його честь. Він заслуговує, аби про нього пам’ятали, а його мама заслуговує жити на вулиці Дмитра Янченка».

 - Наталіє, як так трапилося, що Дмитро потрапив до зони проведення АТО? Він добровольцем пішов на війну?

  - Йому неодноразово в гуртожиток приходили повістки. Але я не віддавала їх, думала, не дізнається. Він сам пішов до військкомату. Я казала йому: «Діма, не йди туди. Воно тобі не треба». Але він не хотів, аби війна дісталася й до нашого дому. Думаю, якби він побачив, що там зараз відбувається, стовідсотково залишився б вдома. Тому що лише ті хлопці, які йшли на війну з самого початку, - боролися за ідею.

  - І Дмитро разом із ними…

  - Так, і мій син разом із ними. Він взагалі був патріотом. І на Майдані стояв, потім охороняв броварський блок-пост, патрулював місто. Завжди намагався захищати своїх друзів і рідних.

  - Він навіть не спитавши Вашої думки, пішов до військкомату?

  - Та він у нас завжди був самостійним. Ні з ким ніколи не радився.

  - Інколи така самостійність усе робить лише гіршим. Коли розпочалася служба Дмитра?

  - Десятого березня. Ще при першій хвилі мобілізації. З того дня протягом десяти діб він проходив бойову підготовку у військовій частині. Після того почалися безлад і суцільна плутанина.

  - Що Ви маєте на увазі?

  - Хлопців мали відпустити додому, але цього не зробили. Заднім числом їх записали у солдати. Та й сама підготовка була зовсім не бойовою.

  - Здається, я щось про це чула.

  - Можливо. Діма був настільки обурений тією "підготовкою", що навіть звернувся до журналістів «Надзвичайних новин». Їм він розповів про все те неподобство. Діма казав, нехай або відпускають додому, або нормально вчать усім тонкощам військової справи.

  - У якій частині Дмитро проходив підготовку?

  - У Семиполках. Яка саме це була частина, я не пам’ятаю.

  - Страшно було відпускати сина на війну?

  - Ну, звичайно.

  - Часто сини не кажуть батькам, де саме воюють. Ви знали про всі місця, в яких перебував Дмитро?

  - Знаю, що точно були в Одесі. Про всі міста, до яких їх відправляли, він мені казав… Крім с. Дебальцеве. Про це я і не знала. Постійно говорив, що знаходиться у Краматорську.

  - Як довго Дмитро служив у зоні проведення АТО?

  - У с. Дебальцеве два чи три місяці.

  - А загалом? Від мобілізації до смерті?

  - У квітні вже мав демобілізуватись. Тобто рік без двох місяців.

  Забути таку людину просто неможливо. Найкращий друг, вірний товариш, єдиний син. Друзі досі не можуть оговтатися від тієї страшної звістки з фронту. Залишаються лише теплі спогади:

  З Дімою ми колись разом грали у футбол, хоча чув про нього й до того – у нас були спільні знайомі. Діма був у оновленому складі нашої команди. Я знав, що на полі він буде боротися до кінця. Але Діма пішов добровольцем до армії. Навіть, коли був у частині в Семиполках, майже кожних вихідних приїжджав на тренування. Постійно підтримував із ним зв’язок. Діма завжди був в гарному настрої, завжди підбадьорював.

  Останнього разу ми розмовляли в неділю: він говорив, що перемога близько, у березні повернеться додому; просив додати його у заявки на майбутні турніри. У вівторок я дізнався, що Діма загинув... До останнього не міг в це повірити. У моєму серці він назавжди залишиться оптимістом із щирою посмішкою на обличчі, - розповідає вірний друг Дмитра, президент ФК "Юніон" Семенець Руслан.

  - Йому не вистачило якихось двох місяців... Як Ви дізналися про те, що сина більше немає серед живих?

 - Мені зателефонував племінник. Я в той час була на роботі. Ніяк не могла додзвонитись до Діми. Ми домовлялися, що кожного дня зранку і ввечері він мені телефонуватиме, а якщо буде поганий зв'язок – писатиме SMS-повідомлення. Якраз напередодні отримала від нього таке повідомлення, мовляв, усе добре.

  - А наступного дня він не вийшов на зв'язок…

  - Не вийшов. Після того, як все трапилося, бойові товариші вимкнули його телефон.

  - Влада країни обіцяла допомагати родинам загиблих бійців. А що у цей час робила місцева влада? Хоча б дещицю підтримки Ви отримали?

  - В першу чергу допомагала саме місцева влада. Мер особисто в той же день приїхав у військкомат. Допомогли організувати поховання, сороковини, встановлення пам’ятника. Та й взагалі мене і зараз у всьому підтримують.

  - Пам’ятник виготовляли за власний кошт?

  - Не лише, виготовити пам’ятник нам матеріально допомагали хлопці, які служили з Дімою.

  - Я бачу на столику відзнаки Вашого сина. Що це за ордени?

  - Знак військової доблесті «Гвардія» та орден “За мужність ІІІ ступеня”. Ними його нагородили посмертно.

  - Ви знайомі з бойовими побратимами сина?

  - Декількох знаю. Вони підтримують нашу родину, особливо, Муратова. Раніше він служив з Дімою, а тепер – громадський активіст.

  - Про Вашого сина раніше багато писали у різних ЗМІ. Чому зараз Ви все частіше відмовляєтесь спілкуватися з журналістами?

  - У якомусь виданні написали забагато брехні. Ніби-то мій син – зовсім не мій син, а взагалі сирота чи безбатченко. Наче його виховав капелан з баптистської церкви. У Діми був батько, який помер 8 років тому. Писали, що Діму виховала тітка, а не я. Так, після служби в армії, деякий час він мешкав у неї, але ж не весь час. Там були кращі умови, ніж у нас в гуртожитку, до того ж ми не були тут прописані. Ось і все. Тому я й не хочу спілкуватися з журналістами, хоча мені телефонували неодноразово.

  - Наталіє Семенівно, дякую Вам за відверту бесіду. Я співчуваю Вашому горю.

  - Дякую і Вам.

  Дмитро Янченко – справжній Герой нової України, країни майбутнього, за яку все ще триває запеклий бій, але вже не на життя – на смерть. Дмитро, як і тисячі інших українців, віддав життя за свободу для кожного з нас. Ми мусимо пам’ятати цих людей і все, що вони зробили для Батьківщини. Замало просто поховати солдатів, аби поховати війну, хоча вона колись все ж має закінчитися. Тоді настане наш час будувати нову державу. Державу, у якій більше ніколи не повториться щось настільки ж жахливе, як війна.

  Редакція «At Brovary» висловлює співчуття рідним та близьким Дмитра. Вічна Пам’ять і Слава Герою!

  Фото надані редакції матір’ю Дмитра Янченка