WTF?
     
Броварчанка Антоніна Дворянець - яскрава зірка сузір’я Небесної Сотні: інтерв'ю з Світланою Дворянець

Майже 4 роки, як не стало Дворянець Антоніни Григорівни - Янгола Небесної Сотні, яка 18-го лютого 2014 року в Києві загинула від кийків бійців "Беркуту". 
В Антоніни Дворянець залишилась донька Світлана Дворянець (Сторожук), з якою зустрілася Марія Григорівна Овдієнко (Обухова), український видавець, краєзнавець, поетеса, перекладач, громадський діяч, член Національної спілки краєзнавців України, лауреат літературної премії ім. Грицька Чупринки, лауреат премії імені Василя Стуса (2011), з 1995 року очолює Броварське літературно-мистецьке об'єднання «Криниця», старший науковий співробітник Броварського краєзнавчого музею.

Цими листопадовими днями в небі над Україною особливо яскраво – до сліз в очах – сяють зірки Небесної Сотні – ангелів-охоронців України, серед яких найяскравіша для броварців зірка нашої землячки – Героя України Антоніни Григорівни Дворянець, загиблої на Майдані 18 січня 2014 року від рук беркутівців. 
Просвітліймо душами біля сяйва її душі, яке огортало мою бесіду зі Світланою Іванівною, донькою Антоніни Дворянець.

- Розкажіть, якою була Ваша мама у щоденному житті до Майдану. Чому надавала перевагу, що любила, чим захоплювалась?
- Мама була надзвичайно щирою та довірливою людиною. Двері нашої квартири ніколи не зачинялися, у нас завжди було повно людей – друзі, знайомі. У мами були справжні подруги, з якими ми спілкуємося й тепер. Досі вони цікавляться життям нашої родини, намагаються допомогти, нагадують про релігійні свята, поминальні дні. 
Мама любила читати, часто зачитувалася до пізньої ночі. Взагалі у неї були здібності до слова. Коли я навчалася в школі, до мене завжди приходили подруги, і мама залюбки допомагала нам писати твори. Проте читання не єдине її захоплення.
Вона багато й охоче вишивала. У родині зберігається портрет Шевченка, вишитий її дбайливими руками, багато рушників. Коли я виходила заміж, то стояла на весільному рушнику маминої роботи. Вона вишивала весільні рушники внучкам, яких дуже любила, цікавилася їхніми справами, супроводжувала під час виступів на сцені тощо. Мама встигла вишити весільні рушники моїй доньці Каті, доньці мого брата Володі Насті, а внучці Соні (теж дочка Володі) не закінчила. Тепер естафету перейняла бабуся Соні по лінії її мами. Вона взялася закінчити роботу, розпочатому нашою мамою.
А ще мама дуже любила землю, любила садити в неї рослини, засівати її насінням, доглядати город, збирати урожай. Наша родина брала землю під город – для мами це була радість. Вона й нас привчала до роботи на городі. А ми, молоді й зайняті якимись справами, не дуже поспішали на город. Тепер мені соромно, що ми не завжди відгукувалися на мамине спонукання до роботи на землі.
Та найбільшим маминим захопленням і любов’ю була наша сім’я. З нами вона була ніжною, люблячою, безмірно терплячою. Вона дбала про дітей – мене й сина Володю, про батька Івана Григоровича, про свою свекруху, а нашу бабусю. Вона намагалася допомагати нам у всьому. Тоді ми це сприймали як належне, а тепер так боляче, що вона робила все, щоб полегшити нам життя, не відпочивала. Вона варила й пекла для батька, себе й бабусі, і ті самі страви готувала для нас. Вона обігрівала всіх нас теплом свого серця. Завдяки кмітливості мами й тата, наполегливості й турботі про нас ми, їхні діти, маємо житло. Вона віддавала нам свою любов, турботу. Завдяки цій турботі свій перший холодець і перші голубці я приготувала вже аж тепер, коли мами не стало.
Що спонукало Антоніну Григорівну вийти на Майдан, і коли це сталося? Здавалося б, такій домашній людині місце вдома, біля сімейного вогнища.
- Мама ніколи не була байдужою до чужого горя. На Майдані мама й тато були з того дня, коли побили студентів. Мама казала: «Дітей б’ють, а ми дома сидітимемо?» Наших батьків на Майдан привела людська совість.

 
- Що Антоніна Григорівна робила на Майдані?
- Усе, що було треба. Варила їсти, розносила їжу, чай. А ще вона любила разом з новими друзями співати на Майдані. Вона була дуже завзятою, добивалася в житті всього, за що бралася. Ми жартували: «Якщо наша мама взялася за Януковича – йому капець».
- Як часто Ваші батьки бували на Майдані?
- Мама бувала там постійно. Тоді татова мама, мамина свекруха, була лежачою хворою і потребувала догляду. Мама готувала їжу, годувала нашу 90-річну бабусю і їхала на Майдан. Ми просили її не ночувати на Майдані, адже бабуся була на її руках. Увечері вона поверталася додому, а наступного дня знову їхала на Майдан. Тато працював у Чорнобилі вахтовим методом (графік 3 на 4 дні), і був на Майдані у вільні від роботи дні.
Ми також були на Майдані, але там ми спілкувалися здебільшого зі своїми друзями, батьки – зі своїми. Мама постійно носила на Майдан гроші, теплі речі, віддала туди майже весь теплий одяг тата, бо люди, які жили там постійно, потребували такого одягу.
Бувало, що ми сходилися на Майдані, щось разом робили, спілкувалися. Мама була безстрашною. Здавалося, вона нічого не боїться, вірить у перемогу Майдану. Якось вона підсаджувала мене на барикади й підбадьорювала, щоб я не боялася беркутівців, які були по той бік барикад.
А в Новорічну ніч 2014 року мама купила пляшку шампанського, й вони з татом поїхали на Майдан зустрічати Новий рік. Оскільки там, боячись провокацій, запровадили сухий закон, вони приїхали о 2-ій годині ночі до нас додому з пляшкою шампанського вітати нас із Новим роком. Вони виглядали молодими й щасливими, дарма що були вже пенсійного віку. Майдан підніс їхній дух, вони дуже помолодшали навіть зовні, а особливо мама. Ми раділи за батьків, адже вперше в житті бачили, як вони ходять під руку, ніби щойно побралися.

  
- Розкажіть про той чорний фатальний день 18 січня 2014 року.
- Ми підтримували зв'язок з батьками по телефону. 18 січня тато поїхав у Чорнобиль – мав заступати на вахту. У мами були справи на Майдані. В обідню пору ми з мамою мали зустрітися, але в мене не виходило, і я зателефонувала мамі, що не зможу прийти на зустріч в умовлений час. Тепер дуже шкодую про це. Думаю, якби ми тоді зустрілися, можливо, події того дня для нас склалися б інакше, можливо, мама й досі була б живою. Але, на жаль, у людському житті нічого не вертається назад.


- Того дня Ви більше не спілкувалися з Антоніною Григорівною наживо? 
- Ні. Востаннє я спілкувалася з нею по телефону приблизно о 15.20 – 15.30. Коли люди з Майдану пішли мирною ходою по вулиці Інститутській до Верховної Ради, я телефонувала їй приблизно о 16.30, хотіла сказати, щоб вона сідала на тролейбус і їхала до мене на роботу. Тоді вже закрили метро, і швидко виїхати з Майдану було непросто. Мене дуже непокоїло, що мама не відгукується на мої дзвінки. 
А в той час беркутівці пішли з кийками на мирну демонстрацію людей з Майдану. На Інститутській був дуже вузький прохід, люди кинулися бігти, але бігти не було куди. Вони падали в тисняві, зверху на них падали інші люди – і так у кілька шарів. Пізніше очевидці розповіли нам, що мама захищала якогось хлопця. У цю мить на неї налетіли беркутівці й почали нещадно лупцювати її кийками. Їй намагалися надати допомогу, але було вже пізно. 
А я все набирала й набирала номер маминого телефону, а він не озивався. Аж ось приблизно о 16.50 по маминому телефону відповів незнайомий чоловічий голос, очевидно це був міліціонер. Він сказав, що мамі зараз надають допомогу, й припинив розмову. Вдруге той же голос відповів на мої настирливі дзвінки: «Я все розказав вашому брату». Що нашої мами вже немає на світі, я дізналася від брата по телефону.
На світі бувають дуже дивні речі. Так сталося й тоді. Брат Володя був у відрядженні, і в кватирку кімнати, де він перебував, у хвилини смерті мами залетіла й почала битися пташка.
- А з Вами траплялися дива, пов’язані з мамою?
- Трапляються й досі. Вона приходить до мене в сні. Якщо таке стається, я вже знаю: треба йти до лікаря. Вона завжди попереджає мене про хворобу.
- Як Ви шукали маму? Де й коли знайшли її?
- Тепер неможливо передати той мій стан. Тато в Чорнобилі, брат у відрядженні, а мами вже немає. Як до неї дістатися? Я не вірила, що жінка, про яку нам розповіли, – наша мама. Її ідентифікували за чорнобильським посвідченням (вона була ліквідатором аварії на ЧАЕС). Думалося, що посвідчення випало з маминої кишені в тому безладі, і його знайшли біля якоїсь іншої загиблої жінки. А мама жива.
Мама ніколи не знімала з себе натільного хрестика й постійно носила перстень. Як з’ясувалося пізніше, того дня вона зняла з себе перстень і натільний хрестик та залишила їх удома. Чому? Невже в неї були якісь лихі передчуття?
У Києві запанувала тривога. До Майдану дійти неможливо, де шукати маму – невідомо. Що з Майданом, із людьми – теж невідомо. Душу охопив відчай. Тоді здалося, що Майдан захлинувся кров’ю перших жертв. 
Я пішла до Покровського монастиря просити допомоги в Бога. Уже після монастиря стежила за подіями по Інтернету. Туди новини з Майдану надходили дуже оперативно.
Я додзвонилася до інформаційної служби Майдану, що перебувала в Будинку профспілок. Вони вже знали про трагедію, що сталася з мамою, і сказали, що про маму треба питати на вул. Оранжерейній (туди звозять тіла всіх загиблих людей і там проводять криміналістичну експертизу). Мені сказали, що завтра треба бути там на 9 год. ранку. 

- Як швидко ви опізнали маму й коли забрали її додому?
- У той час уже почалася антитерористична операція. Обстановка була важка, нервова, тривожна. Добратися до Києва важко. До бензоколонок кілометрові черги. Банки заблоковані, а маму треба буде хоронити. 
Наступного ранку о 8-ій годині ми вже були на вулиці Оранжерейній. Як я не благала, ніхто мені мами не показав, тому ще залишалася слабка надія, що вона жива. Міліція і тамтешні службовці були байдужі, маму не показували й не віддавали, з нами говорити не хотіли. Мене дуже вразили молоді слідчі, особливо дівчата, які гидливо морщилися, казали, що тут дуже смердить. 
Почали привозити тіла загиблих з Майдану. Серце розривалося від болю, коли їх кидали, як дрова. Навколо були чужі байдужі обличчя. Для міліціонерів і працівників цього закладу все було буденним, не вражало їхніх сердець, не викликало співчуття. 
Ми були там до вечора і не знали, що діється в Києві, на Майдані. Я потелефонувала подрузі й на запитання про Майдан почула відповідь: «Наших добивають».
Ми таки домоглися, що 19 січня мені показали маму для опізнання. Вона була вся побита, в синіх, чорних і жовтих синяках, у крові. Щоб забрати тіло, ми мусили їхати в Генеральну прокуратуру й брати там дозвіл на це. 
Маму віддали нам аж в обідню пору наступного дня, 20 січня 2014 року. Якась жінка з ритуальної служби порадила нам погоджуватися на діагноз серцева недостатність, бо якщо не погодимося, мамине тіло можуть взагалі не віддати. Нам і справді запропонували погодитися на цей діагноз, ми мусили погодитися. 
Коли ми нарешті забрали мамине тіло, у нас було єдине бажання: заховатися самим і заховати маму від усього світу. Було тривожно і страшно. Тоді ніхто ще не знав, що Майдан переможе. 

- Ви поховали маму на новому кладовищі в Броварях?
- Так. Я й досі картаю себе й шкодую, що на похорон уперше в житті купила для мами плаття. А могла ж дарувати їх і раніше. На похорон прийшло дуже багато людей: жителі Броварів, майданівці, чорнобильці, колеги, члени партій «Свобода», «Удар». Виступив Роман Сімутін. Від міської влади не було нікого. Тоді влада вважала, що на Майдані стояли й гинули екстремісти. 
Почуття тривоги в той час не полишало людей. Веземо маму на кладовище, а по дорозі жахливі черги біля бензоколонок, дороги перекривають.
Багато людей не поїхали на кладовище, багато не пішли на поминальний обід. Люди переживали, що треба якось вибратися звідси, добратися по домівках, на Майдан.
- Чому не порушено кримінальну справу щодо загибелі Антоніни Дворянець?
- Ми не клопоталися про зміну діагнозу, бо доказів у справі її загибелі немає. Короткі відео, які робилися в ті трагічні хвилини, зафіксували страшне людське стовпотворіння. Але мами на них не зафіксовано. Після того знаходилося багато людей, які запевняли, що наша мама загинула то на самому Майдані Незалежності, то в інших місцях поблизу Інститутської. 
- Як Ви вчилися жити без мами? Як пережили цю втрату діти? 
- Це трагедія, яку ніхто з нас ніколи не забуде. Втрату мами тяжко пережили ми з братом, наш тато Іван Григорович Дворянець, наші діти, наші сім’ї. Мабуть, найточніше наші думки у сконцентрованому вигляді висловила моя донька Катя: «Мамо, мені тепер треба жити так, щоб бабусі не було за мене соромно».


Ми зі Світланою Іванівною читаємо лист від її мами, написаний далекого 1998 року в Броварський пологовий будинок, де Світлана народила доньку Катю. Читаємо й плачемо.
«Донечко, рідна, радість моя! Вітаю тебе з донечкою. Хай їй Бог дає здоров’я і щастя віднині і довіку, а також красу й удачу». А далі йдуть материнські турботи, поради молодій мамі. З-поміж практичних господарських та побутових справ струмує безмежна материнська любов, ніжність, повнота життя і людське щастя. Кілька таких листів, написаних маминою рукою, донька береже, як безцінний скарб. 
Антоніна Дворянець пішла з життя в пору людської зрілості й мудрості, свідомо відстоюючи гідне життя своєї родини, свого народу. І коли ми кажемо слова Революція Гідності, пам’ятаймо: вона не відбулася б без Небесної Сотні – героїв, чиї душі прямо з Майдану відлетіли у вічність, без жодного з тих, хто стояв тоді на Майдані в Києві й на Майданах усієї України, хто, немов міфічний Геракл, вичищали від політичного гною українські авгієві стайні, щоб над долею наступних поколінь українців засяяло світло.
Хтось із нас додав до цього світла майбутнього свою маленьку іскорку, а Антоніна Дворянець навіки стала яскравою зіркою сузір’я Небесної Сотні.
Схилімо голови перед її світлою пам’яттю.

Стаття опублікована за матеріалами Овдієнко Марїї Григорівни