WTF?
     
Брати Капранови привезли до Броварів новий роман «Забудь-річка»

 В Україні проблема родинної долі тягнеться ще з радянських часів. Тоді про своє коріння не розповідали. Адже краще не знати, що твій рід іде від куркулів, аніж хай навіть непривселюдно визнати це. Що як дитина про це кому розкаже? Так десятиліття за десятиліттям наш народ добровільно втратив пам’ять цілого покоління.

 Світова та, зокрема, українська література не рідко звертається до проблеми втраченої історії народу чи окремої сім'ї. Розслідуванням родинної долі трьох людей зацікавилися і українські письменники-близнюки брати Капранови. 5 лютого вони привезли до Броварів свій новий роман «Забудь-річка», який увійшов до Довгого списку літературної премії Книга року ВВС-2016.

  Під час презентації автори розповіли про історію написання твору, поспілкувалися з гостями зустрічі та залюбки давали автографи усім охочим.

  Як розповіли на початку зустрічі автори, задум написати подібну книгу виник у них в 2011 році. А за написання брати взялися вже наступного року.

 Назву для свого роману письменники обрали символічну. Забудь-річка ‒ ріка, що протікала в уяві наших предків задовго до християнства. Вони вірили, що реальний світ і потойбічність розділяє річка. Коли людина помирала, то перелітала через неї на бік мертвих і забувала все що було. Так само було, коли хтось народжувався. Шлях до світу живих також пролягав через неї.

  Насправді Забудь-річка ‒ кривава водойма, пояснюють брати Капранови. Сьогодні в нашій країні війна йде там, де в радянські часи ховалися злочинці, дисиденти, оточенці, розбиті партизани та повстанці. Колись вони тікали на Донбас, бо лише там могли сховатися на шахтах. А тепер їхні онуки, які не знають власної історії, виступають проти Батьківщини.

  Поштовхом до написання роману стала власна родинна історія Віталія та Дмитра. Брати Капранови, як і кожна родина, мають двох дідів. Але рідня у них з незвичною долею ‒ один служив у Червоній армії, а інший майже 10 років провів у радянських таборах. І так вже історично склалося, що перший завжди був зразком героїзму, а другий ‒ ворогом народу.

  ‒ Ми вирішили написати книжку, щоб разом розібратися з цим питанням не тільки для себе, але і для всієї України. Бо всі наші діди, насправді, воювали на різних фронтах Другої світової. Оскільки ми самі не розділяємо дідів на хорошого і поганого, то вирішили їх взагалі не розділяти. Взяти одну людину і провести її трьома різними шляхами Другої світової війни: Червона армія, партизани та німецьке військо, ‒ розповідають письменники.

  Ідея, на перший погляд, цікава, однак перед письменниками постало питання, як вигадати ґрунтовну та переконливу біографію такої людини. Шлях до істини Віталію та Дмитру підказав реальний ветеран Другої світової Петро Галицький. У 1941 році чоловіка мобілізували до радянської армії. Одного дня, коли німці прорвалися в селище Петра, він віддав свої документи хлопцю-єврею з Одеси, якому не було куди тікати. Так в світі з’явилося два Петра Галицьких. Один ‒ на Київщині, а інший ‒ в Одесі.

  Взагалі у книзі мало чого вигадано. Для її написання, письменникам довелося прочитати мемуари Галичини 30-х років, сталінських часів, солдатів радянської, німецької армії та УПА. Історичною довідкою стала також подарована Віталію та Дмитру книжка про 200-річну історію гімназії у Бережанах. Зі спогадів її випускників письменники перенесли на сторінки свого роману реальних вчителів, місця де вони пили каву та меню тодішніх кафетеріїв. Дрібним деталям (наприклад, солдатській формі) брати приділили багато уваги. Це мало занурити читача у систему того часу.

  Подібна пригода трапилася і з героями «Забудь-річки». У Бережанах (нині місто в Тернопільській області) в 1939 році зустрічаються троє молодиків одного віку: син офіцера армії УНР, комсомолець-педагог, який займається «совєтизацією» краю, та місцевий селянин. Перші двоє в 1941 році потрапляють на різні сторони фронту під іменем третього ‒ Степана Шагути, селянина, який від загарбників у 1941 утік до лісу та приєднався до партизан.

  Сюжет повністю відповідає канонам історичного роману. Однак самі письменники не поспішають відносити роман до цього жанру. «Для жінок це любовний роман на тлі історичних подій, а для чоловіків ‒ історичний роман на тлі мелодрами», ‒ кажуть брати. Аби розширити власну читацьку аудиторію, письменники додали до свого твору «миру». Адже, погодьтеся, жінки навряд чи стануть читати товсту книжку про війну.

 Так у романі з’являється головна героїня ‒ наша сучасниця з маленького провінційного містечка, яка приїхала в Київ на навчання, народила там дитину і сама виховує її без чоловіка. Однієї ночі вона знайомиться зі старшим за неї моряком, який допомагає їй відремонтувати пробите колесо автомобіля. Між ними виникають почуття. Та є одна проблема, що не дає їхньому коханню розвиватися. Його ім’я ‒ Степан Шагута. Саме під цим іменем дід головної героїні потрапив у Червону армію та зник на війні. Тому герої разом зі своїм коханням поглинають у вир історії та долі трьох Степанів.

  Найскладніше, кажуть автори «Забудь-річки», було зрозуміти головну героїню роману... Бо ж вона жінка. «Коли ми почали писати роман, то раптом зрозуміли, що нічого не знаємо про жінок. Наприклад, жінки помічають в кого якого кольору очі. Найголовніша біда в тому, що жінки завжди пам’ятають, хто в що був одягнений», ‒ жартома говорять брати Капранови. А й справді, жінка завжди пам’ятає, в що була одягнена у вирішальні моменти свого життя. Це автори перевірили на українській письменниці Оксані Забужко. Вона до деталей згадала, в яку сукню була одягнена, коли КДБ прийшов закликати її до співпраці.

 Допомагали створити образ головної героїні дівчата з оточення письменників. Вони давали зауваження щодо психології жінки. Іноді ці правки здавалися Капрановим відверто дивними. Віталій і Дмитро поділилися деякими з них. Наприклад, «вона не могла одягти такі туфлі, бо це не в її характері».

  Цікава оказія трапилася з романом ще до його опублікування. Історія починається в 2010 році, коли в Україні до влади прийшов Янукович. «Ми хотіли залишити читачів і героїв наприкінці книги з правдою про війну та з Януковичем», ‒ додають Капранови. Але поки тривала робота над рукописом, Янукович втік з країни, тому твір довелося переписувати. Через це світ побачив «Забудь-річку» лише в 2016 році.

  Крім «Забудь-річки» Капранови розповіли броварчанам і про деякі інші свої видання. Книжка про українська традиції «Веселих свят», оповідає, як раніше святкували наші прадідусі. Мальована «Історія незалежності України» доводить, що ми маємо тисячолітню традицію безперервної державності. Книга покликана допомогти школярам запам’ятати, що за чим було в українській історії. Текст написаний не науковою мовою, а літературною на основі праць істориків. Книгу рецензували філософи, культурологи, історики: Володимир В’ятрович, Левко Лук’яненко. А в 7-му виданні вперше значиться кримсько-татарський рецензент. Закінчили зустріч першою першу книжкою братів Капранових «Кобзар 2000», над яким письменники працювали 10 років. Представили дві версії збірника різножанрових оповідань: SOFT, рекомендовану для жінок, та HARD ‒ для чоловіків.

  Письменники залюбки спілкувалися з гостями не лише про літературу. Так, вони звернули увагу на долю бібліотек, яких в Україні майже вдвічі менше ніж самих районів. «Де нема бібліотек, там сьогодні танки», ‒ зазначили брати. Такий висновок вони зробили підрахувавши, що найменше бібліотек десять років тому було на території Донецької, Луганської областей та Криму.

  Наприкінці зустрічі усі охочі купували книжки братів Капранових із автографом письменників. Броварчани купували книги не лише собі, а друзям і рідним. Тим паче за майже вдвічі меншою аніж в книгарнях ціною. А примірник «Забудь-річки» Віталій та Дмитро Капранови подарували броварській бібліотеці.