WTF?
     
Шляхами Героїв. Історія Сергія Москаленка (ВІДЕО)

  Другий рік поспіль на сході України не вщухають постріли. Складно навіть уявити, що колись війна скінчиться і чоловіки повернуться до своїх домівок. Нам залишається тільки чекати, коли вже справдяться обіцянки, і на нашій рідній землі, нарешті, запанує мир. За цей час Україна втратила багатьох своїх синів. Вони віддали життя за свободу своєї країни. Ми маємо пам’ятати їх і все, що вони зробили для Батьківщини.

 Видання «At Brovary» продовжує ділитися історіями броварчан, які боролися за Україну в зоні проведення АТО. Раніше ми вже розповідали про мужність та геройство Аркадія Голуба, Ігоря Завірюхіна, Олега Онікієнка, Дмитра Янченка та Анатолія Фатєєва – лише йому  з усіх зазначених броварчан вдалося повернутися живим із пекла війни.

 Невдовзі мине півтора року відтоді, як рідні і друзі провели в останню дорогу броварчанина, бійця 25-го окремого мотопіхотного батальйону Сергія Москаленка. Чоловік загинув 1-го лютого 2015-го року під час евакуації поранених з району Нікішине-Рідкодуб поблизу Дебальцеве. Без люблячого батька залишилася донька Ілона, яка і переповіла нам його історію.

 У серці та пам'яті доньки Сергій закарбувався на все її життя. Зараз Ілона зі сльозами в очах згадує лише найкраще про свого батька: «Він обожнював малювати. Завжди майстрував щось своїми руками, ще як я була маленькою, тато допомагав мені роботи всілякі аплікації. Пам’ятаю, він одного разу власноруч зробив нам грошове дерево».

  У розмірене життя працівника взуттєвого кооперативу Сергія Москаленка спочатку втрутилося розлучення з дружиною, а за півроку – війна. До лав Збройних сил України чоловік пішов добровільно, оскільки мав проблеми з зором і не міг бути мобілізованим за призовом. До речі, Ілона саме з розлученням і пов’язує бажання батька піти на війну.

   – Це не був прояв глибокого патріотизму. Мені здається, що це радше був виклик мамі. Батько не міг змиритися з розлученням. То був дуже складний час для нього, – розповідає Ілона.

  Перший місяць служби Сергій, як і полягає, проходив  бойову підготовку в навчальному центрі в Десні. До цього чоловік служив у кінці 80-х років у Московському окрузі протиповітряної оборони радіотехнічний військ у м. Ядрін. То ж деякі навички з часом все-таки призабулися, і перепідготовка зайвою не стала.

  Відмовити Сергія від служби намагалися і друзі, і колишня дружина, і донька, і навіть бабусі та дідусі. Однак відмовити так і не змогли. Донька хвилювалася за батька, хоча ще повністю і не усвідомлювала усіх жахів і серйозності війни: «Страшно стало, коли побачили те, що відбувалося в Десні: військові намети, автомобілі, окопи, зелений колір навкруги».

  Вперше з зони проведення АТО Сергій повернувся восени на ротацію. Чоловік запевняв усіх, що знову поїде на війне. «Мабуть, настільки добре він потоваришував зі своїми побратимами», – каже Ілона. Так він і зробив. Однак цього разу доля не була так само привітною до Сергія. Додому він повернувся вже з контузією. Але і тоді його тягнуло назад, до війська, до постійного вогню пострілів.

  Протягом усього часу, що Сергій захищав Україну на Донбасі, Ілона намагалася постійно тримати з ним зв'язок. Проте це їй не завжди вдавалося. Чи то батько був зайнятий на завданні й не міг відповісти, чи то вже розмовляв з кимось, чи то ще щось заважало.

  – Перший час, коли батько тільки поїхав ми постійно спілкувалися. Я спочатку взагалі не сприймала все серйозно. В мене не було усвідомлення, що йде війна. Не думала, що тато може загинути. Коли він в листопаді приїхав на два тижні на ротацію, ми щодня бачилися, хоча він і не жив з нами. Потім він поїхав знову і повернувся лише перед Новим Роком. Побачитися нам, на жаль, не вдалося. Ми тиждень не спілкувалися. Сама навіть не знаю, чому. Востаннє я бачила батька на Різдво. Ми тоді домовилися, що ще зустрінемось. Однак так склалося, що ми не побачились. За це мене досі не відпускають докори сумління. Тепер я відчуваю себе виною у тому, що тато загинув. Не раз думала, якби  загинула я, він докоряв би собі. У мене важкий  тягар на серці, – ділиться своїми переживаннями Ілона.

  Сергій загинув 1-го лютого 2015-го року під час вивезення поранених в с. Рідкодуб. Разом із ним загинув ще один військовик, броварчанин Аркадій Голуб. Медичний розтин визначив причину смерті як вогнепальні поранення несумісні з життям. 

  Аркадій Голуб загинув на день раніше від контрольного пострілу у голову. Посмертно його було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

  Обставини, за яких було вбито Сергія та Аркадія, достеменно невідомі. Ілона розповіла нам дві версії загибелі свого батька. «Спочатку нам розповідали, що вони евакуювали поранених з Нікішине в Рідкобуд. Батько нібито був водієм автомобіля, в якому везли поранених. На екіпаж напали бойовики. За другою версією, тато був серед поранених», – розповідає дівчина. Сама ж Ілона притримується другої версії, оскільки на час загибелі Сергій майже повністю втратив зір і не міг кермувати.

  Ілона також наголосила на тому, що невідомо, чи правдива дата смерті, адже майже місяць Сергія вважали зниклого безвісти. А ще до того чоловік тиждень не виходив на зв'язок. «Точної дати ми не знаємо. У документах вказано, що тато загинув 1-го лютого. Тому ми дотримуємося такої думки. Все одно правду ми не дізнаємося. Можливо вони з Аркадієм і в один день загинули», – пояснює Ілона.

  Разом з Сергієм на малу Батьківщину привезли і тіло Аркадія Голуба. Проводжали в останню дорогу військовиків із Броварів сотні місцевих жителів. Пройшли пам'ятною ходою рідні, друзі, волонтери, військові побратими, чиновники й звичайні броварчани. Попрощатися з Сергієм вдалося лише через місяць після його смерті.

  У грудні минулого року в рамках закону про декомунізацію вулицю Красовського перейменували на честь загиблого Сергія Москаленка. Ось що думає його донька про перейменування: «Це все дуже добре, але вулиця мені батька не замінить. Хоча, якщо вже перейменували, то мені приємно. Добре, що загиблих не забули. Але щастя мені це не додасть».

Нагадаємо, що 25-го травня цього року на території Броварської загальньоосвітньої школи №2 було відкрито меморіальну дошку загиблим воїнам, які тут у свій час навчалися - Сергію Москаленко та Дмитру Янченко.

 

  Указом Президента України у грудні минулого року Сергія Москаленка «за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі», було посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

  А 21-го січня 2015-го року Українською Православною Церквою Київського Патріархату Сергія було нагороджено також медаллю «За жертовність і любов до України».

  Редакція «At Brovary» висловлює співчуття рідним та близьким Сергія. Вічна Пам’ять і Слава Герою!

  Фото надані редакції донькою Сергія Москаленка