WTF?
     
Пам’ятаємо воїнів, що загинули за Україну. Історія Ігоря Завірюхіна

  Війна на сході України триває, обстріли не вщухають, а бої стають лише запеклішими. Щодня, захищаючи рідну землю, на Донбасі йдуть з життя наші співвітчизники. Ми маємо пам’ятати їх і все, що вони зробили для Батьківщини. Саме тому ми продовжуємо розповідати про броварчан, які боролися за Україну в зоні проведення АТО. Нагадаємо, журналісти «At Brovary» раніше вже ділилися зі своїми читачами історіями броварчан, які воювали на сході України.

  Минуло вже більше року відтоді, як рідні та знайомі провели в останню путь добровольця 25-го батальйону «Київська Русь», бійця Збройних сил України з Броварів Ігоря Завірюхіна

  За довгі роки служби чоловік неодноразово на власні очі бачив усі жахи війни. 30-го січня минулого року спокійне життя родини Ігоря неначе поділилося на до і після. Того злощасного дня боєць загинув у «Дебальцевському котлі» від вибуху міни  поблизу Рідкодуба.

  Аби послухати історію життя досвідченого захисника Батьківщини, ми зустрілися з дочкою Ігоря Надією Пахомовою. Сьогодні жінка з посмішкою на обличчі згадує свого батька. Ще рік тому Надія ледь не рвала на собі волосся від горя. Минулого року для неї нібито й не було. У постійних переживання вона втратила лік годинам і дням.

 Увесь час, що ми розмовляли, Надії на згадку спадали лише теплі спогади про батька. «Він був незвичайною людиною. І не тому, що він мій батько. Це дійсно так. Такі люди як він, мені здається, народжуються раз на сто років. Тато – на диво чесна, світла та добра людина», – розповідає жінка. Треба бачити обличчя доньки, яка згадує найріднішу людину у своєму житті. Такі почуття та емоції не підробити.

  Ігор був надзвичайно розумною та ерудованою людиною. Як зазначила Надія, він знав все про все. «Не так знав, як вмів. Він розумівся на усьому, починаючи від консервування помідорів, і закінчуючи облаштуванням засади. До нього можна було звернутися з будь-яким питанням. Хімія, космос, народна медицина – він знав все», – продовжує ділитися спогадами Надія.

  Крім того, Ігор був високодуховною людиною. Від його дочки ми дізналися, чоловік все життя хотів нести благо і знання людям, чим, власне й займався. «Тато – вільна від релігії людина. Усе життя він пізнавав істину. Після п’ятдесяти почав глибоко вивчати філософію. Він намагався зрозуміти, наприклад, що таке Біблія та хто її написав. Він хотів знати, хто написав Коран. Потім він прийшов до ведичних знань. Вчився у кришнаїтів», додає любляча донька.

  Інша сторона Ігоря Завірюхіна – це постійні ризик, небезпека, бої та обстріли. Після школи він вступив до Рязанського військового училища. Став спецназівцем. Брав участь у військових діях у Грузії, Афганістані, Закавказзі. У 1991-му році вийшов на пенсію, але службу не забував. Працював в охоронній фірмі. «Демобілізація – складний час у житті військової людини, людини чесної, захисника», – пояснює Надія.

  Два роки тому війна знову втрутилася у життя Ігоря. Інстинкти людини військової прокинулися від багаторічного сну. «Коли в Україні почалися революційні дії, тато одразу зрозумів, що конфлікт затягнеться на роки, що згодом це призведе до війни. Багато людей передбачали. Так мало статися», – з цими словами жінка посерйознішала.

  Ігор мав власне пояснення, чому до нашої країни прийшла війна. Ось що про це каже Надія: «Немає любові. Люди не вміють і не хочуть любити. Війна – це процес очищення суспільства. Якщо ви десять років щодня тяжко працюєте, на одинадцятий серйозно захворієте. Організм збунтувався. Він вимагає, аби на нього нарешті звернули увагу. Ось це війна. Тато завжди вважав, перед тим, як щось робити, треба подумати про те, навіщо ви це робите, до чого це призведе. На жаль, до цієї поради у нас не дослуховуються. Це світова криза».

  Як тільки почалася війна, Ігор не міг сидіти склавши руки, адже обов’язок чоловіка – захищати свою родину, країну. Хоча він і був досвідченим бійцем, до війська його все одно відмовлялися брати, бо, відповідно до законодавства України, чоловік у 58 років не може добровільно мобілізуватися. Проте все-таки завдяки друзям і знайомим у військкоматі Ігорю вдалося влаштуватися. Він тренував молодих хлопців у Броварах і Великій Димерці, вчив єдиноборствам і тактики бою. Виховував молодих розвідників.

  «Ми знаємо, які хлопці воюють на Донбасі. Вони зовсім юні, не готові до війни. А мій тато з величезним безмежно добрим серцем, зі знанням, з досвідом. Він хотів, офіційно навчати молодь військовій справі», – додає Надія.

  Офіційно до лав Збройних сил України Ігор вступив у вересні 2014-го року. Чоловік був закріплений у списках 25-го батальйону територіальної оборони Київської області «Київська Русь».

  Протягом усього часу, що Ігор захищав Україну на Донбасі, Надія постійно тримала з ним зв'язок. «Ми завжди розмовляли, телефонували один одному. Разом із моїм чоловіком їздили до зони проведення АТО як волонтери. Відвозили їжу. Нам, навіть, машину для цього подарували», – розповідає Надія.

  Ігор загинув 30-го січня 2015 року поблизу селища Рідкодуб під час спроби вирватися з оточення у «Дебальцевському котлі» від вибуху міни. Його череп пробив осколок міни. Смерть настала одразу.

  Обставини за яких Ігор загинув видаються цілком реальними, але в той же час не менш жахливими. У грудні Ігоря та його бойових товаришів відправили додому на ротацію, а вже в січні терміново викликали до зони проведення АТО. Як розповіла нам Надія, її батько за своїм званням (офіцер по зв'язках з громадськістю) не мав брати участь у бою. Однак начальник розвідки наказав Ігорю виконувати свої військові обов’язки. Так склалися обставини.

  У Нікішино військовики мали замітини хлопців зі 128-ї бригади. Це повинна була бути підконтрольна українським військам територія. Однак у Нікішино були сепаратисти.

  «Наші просто не володіли точною, правдивою інформацією. Увесь жах цієї війни у тому, що військовики багато чого не знають. Досі залишаються невідомі моменти, підводні камені. Такої війни ніколи в світі не було. Ні в Афганістані, ні в Югославії», – ділиться своїми думками Надія.

  Батальйон розділили навпіл. Групи мали йти різними шляхами, але потім зустрітись в Нікішино. Ігор вибудував план зачищення території, але, на жаль, нічого з того так і не вийшло. Молоді хлопці без досвіду та знань потрапили в самісіньке пекло. Не дивно, що вони злякалися. Командування наказало відходити. Хлопці відійшли на Рідкодуб, але й там були сепаратисти. У одному з дворів Рідкодуба Ігор Завірюхін загинув.

  Через постійні обстріли тіло вбитого військовика змогли забрати з «Дебальцівського котла» лише через місяць. «Там було справжнє пекло. Ми з чоловіком, поки шукали тіло тата, в Артемівську чули той весь жах. Звідти ніхто не міг вийти. Хлопці вийшли з Рідкодуба, але далі прорватись не змогли», – додає Надія.

  Рідним Ігоря довелося спочатку чекати, поки військові зможуть вийти з «Дебальцівського котла». Військове керівництво країни долучилося до пошуків, бо відомо, що чоловік вбитий, але тіла його немає.

  Тіло вдалося забрати лише 24-го лютого після довготривалих переговорів. Про обмін домовлявся ветеран-афганець Іса Курамагамедов, бойовий товариш Ігоря. Тридцять років тому вони разом служили у бригаді спецпризначення у Грузії. Протягом трьох днів Іса шукав тіло вбитого Ігоря.

  Провести в останній путь досвідченого військовика, мудрого учителя та наставника зібралися родичі, друзі, знайомі та просто небайдужі броварчани. Прощалися з Ігорем лише через місяць після його смерті.

  Указом Президента України Ігоря Завірюхіна у грудні минулого року посмертно було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня — «За особисту мужність і самовідданість».

 На його честь у Броварах перейменували вулицю Семашка. Пані Надія підтримує таке рішення: «Тато дуже скромний. Я вважаю, якби люди знали історію, то, напевно, не повторювали помилки минулого. Просто перейменувати вулиці замало. Це довгий шлях. Крок за кроком ми досягнемо свого. Чоловіки віддали своє життя не просто так, щоб ворог не прийшов всередину країни. Вони віддали найдорожче. Вони сміливі. Ми маємо їх пам’ятати».

 Наостанок нашої з Надією зустрічі жінка поділилася власними думками щодо конфлікту на сході України:

  - Війною питання не вирішуються, хоча сам і пішов на війну. Питання можна вирішити лише любов’ю та дружбою. Ми могли ще на самому початку зупинити конфлікт. Поки не було гарячих точок. Українські військові можуть багато що, але вони слухаються наказів керівництва. Про це мені навіть батько казав. У кожного свої плани на цю війну. Українці – добра нація, їм не була потрібна війна. Вона нікому не потрібна. Але нам довелося. Найголовніше в житті – любов і знання.

  Редакція «At Brovary» висловлює співчуття рідним та близьким Ігоря. Вічна Пам’ять і Слава Герою!