WTF?
     
Допомога — більше, ніж слово. Хоспіс для людей похилого віку на Броварщині

  Усі люди на Землі мають родину, близьких, друзів, знайомих. Але ніхто не може гарантовано застрахуватись від самотності. Подивимося правді у вічі, люди, які потребують допомоги, є в кожній країні. Щодня їм доводиться проходити крізь безліч випробувань, від пошуку їжі до, банальної, неможливості поділитися з кимось своїми переживаннями. Давайте хоча б на хвильку поставимо себе на місце цих людей, "вліземо в їхню шкуру", відчуємо те, через що проходять вони - такі самотні та нікому не потрібні. 

  На щастя, у світі ще є люди, готові допомагати всім і кожному: маленькій дитині, безпритульній жінці чи самотньому дідусеві. А ми, навіть, не помічаємо цих небайдужих людей. У маленькому селищі поблизу нашого міста вже рік мешкає родина переселенців із зони проведення АТО. Своє нове помешкання подружжя перетворило на хоспіс для людей похилого віку, де вже рік під одним дахом живуть шістнадцятеро стареньких, п’ятеро дітей та четверо дорослих. 

 Хоспіс знаходиться в с. Перемога, провулок Яблуневий. Існує більшою мірою завдяки волонтерам і людям з добрим серцем, які допомагають платити оренду за будинок, сплачувати комунальні платежі і купувати продукти. Наші журналісти поспілкувалися з паном Олегом, ініціатором і координатором закладу:

  - Пане Олеже, розкажіть, будь ласка, коротко про себе.

  - Ми з родиною переселенці з окупованої території на сході України, з Алчевська Луганської області. У Київській - ми вже майже рік. Тут орендуємо будинок.

  - У нашій країні, де лише дещиця закладів надає безкоштовну допомогу найбільш незахищеним верствам населення, таке поняття як «хоспіс» викликає подив у людей. Поясніть нашим читачам, що ж це, власне, таке.

  - Хоспіс – це такий вид лікарні. Існує два типи: хоспіс медичний та «монастирський готель». Перший – це, наприклад, лікарня для смертельно хворих пацієнтів з онкологією. "Монастирський готель", як його зазвичай називають, - це певний притулок. Наприклад, у Середньовіччі такі хоспіси для паломників будували поблизу доріг.

  - У вас який тип?

  - У нас не такий, як всі звикли думати. Ми надаємо притулок людям літнього віку, які з певних причин залишилися без житла, наприклад, когось покинули діти. Ми цим займаємося ще з 2004-го року.

  - Тобто Ви опікувалися людьми літнього віку ще до того, як довелося покинути рідне місто?

  - Так, ще у себе, в Луганській області. Навіть почали будинок зводити на 50 осіб: людей літнього віку та інвалідів, яких держава з певних причин не може взяти на свій баланс. На окупованій території ще залишилося 10 осіб. Ми не можемо їх вивезти звідти. На сьогодні вже, навіть, узяли до себе дідуся з Броварів. У нього є діти, але з певних причин він з ними не спілкується. Та й спосіб життя дідусь вів не найкращий. Також одну бабусю вивезли з Мар’їнкі; дідуся з Пєсків, він там провів рік у підвалі.

  - Кожна нова справа складна по-своєму. З чим виникли проблеми у Вас?

  - Немає підходящої будівлі, для того, аби більше допомагати цим людям. У Київській області та Києві є безліч людей, яким потрібна допомога. Я це зрозумів, коли мене попросили взяти до себе дідуся.

  - Хто може допомогти з пошуком будівлі?

  - Влада.

  - Намагаєтесь домовитися з чиновниками?

  - Ми намагаємося, працюємо над цим питанням. У нас є знайомі в Міністерстві соціальної політики, але, зрозумійте, в Україні нічого не змінилося. Середня ланка залишилася середньою ланкою. Для того щоб отримати будівлю, потрібно кожного дня оббивати пороги владних структур. Я себе відчув футбольним м'ячиком. Пішов до одних чиновників, а вони кажуть: «Ні це не до нас, йдіть до інших». Іду до інших, а ті відправляють мене до третіх.

  - І довго Ви вже так поневіряєтесь?

  - Рік. На щастя, допомагають особисті знайомства. З кимось познайомився, людина потім щось може підказати. Зараз ми орендуємо приватний будинок, господиня якого, у будь-який момент може сказати, «вибачай».

  - Господиня не проти того, що її будинок перетворили у хоспіс?

  - Вона знає, що ми всі з окупованої території. У нас була домовленість на певну кількість людей, але ми її трохи не дотрималися. Зараз опікуємося більшою кількістю – у будинку мешкає 24 людини. Власниця розуміє, допомагає.

   - Утримувати самому хоспіс на 24 людини - завдання не з простих. Хто Вам допомагає?

  - Небайдужі люди, які побачили в Інтернеті інформацію про нас, багато киян. Нещодавно приїжджали наші земляки. Вони, по-моєму, зараз також у Броварах живуть. Люди привозять різний одяг, взуття, продукти харчування: макарони, борошно, овочі тощо. Ми не жебраки, як ті, що прикидаються бідними та нещасними. Ми не вмираємо з голоду, хоча і нам у якийсь момент буває тяжко. Рік вже якось протрималися. Один час перебували, може ви чули, на Видубичах. Прожили літо там, у великому таборі для переселенців на 250 людей. Потім почали шукати, де б далі жити. Одна благодійна організація обіцяла для нас знайти будинок і допомогти його зняти. Так, вони допомогли: заплатили за один місяць і зникли.

  - Небайдужих у світі багато. Чим можна допомогти Вашим підопічним?

  - Ну, а чим можна допомогти людям літнього віку? Одяг, продукти харчування. Але, як я вже казав, найбільше тисне на нас оренда будинку. Якщо раніше ми платили 9000 за оренду, то зараз, коли піднялися ціни на комунальні послуги, оренда коштує 12-13 тисяч. Окрім того, у нас із дружиною п'ятеро дітей: троє своїх і двоє, яких ми вивезли із зони проведення АТО. Хлопчик і дівчинка 14-ти та 15-ти років. Ось так і живемо.

  - Пане Олеже, Ви плануєте опікуватись ще й іншими дітьми?

  - Діти – це дуже делікатне питання. Для того, щоб опікуватись ними, потрібна купа документації. Поки що, такої можливості у нас немає... Далі побачимо. Можливо, лише якщо у нас буде будівля.

  - Ви готові брати більше людей?

  - Я готовий взяти 50-60 осіб. Навіть до ста старих. Я знаю, як це робиться, бо маю певний досвід, є напрацювання, бо мав подібний заклад у себе в Луганській області. Більше 1000 осіб пройшло через той наш будинок для людей похилого віку. Все є. Але можливості немає. Немає будівлі.

  - Що робитимете, якщо Вам все-таки дадуть будівлю?

  - Мені її не дадуть. Це нереально.  Я навіть не знаю, що має статися, аби мені дали будівлю. Можуть знайти будинок десь у лісі, кілометрів так за 300 від Києва.

  - Але ж це не варіант.

  - Я завжди говорив, що мені потрібна будівля хоча б в 20-30 кілометрах від Києва, тому що потрібні умови для найкращого догляду за людьми. Там вони є. Я розумію, що будинок у Києві мені ніхто не дасть. Та я і не хочу цього. Краще десь поблизу Києва. Невдовзі приймуть указ, що всі будинки такого типу повинні бути розташовані у 20-ти кілометровій зоні від Києва. Люди похилого віку вже нікому не потрібні.

  - У чому полягає Ваша допомога?

  - Прихисток. Дах над головою. Мої підопічні постійно нагодовані, вимиті. Вони перебувають під наглядом 24 години на добу.

  - Навряд чи Ви весь час самостійно за ними наглядаєте. Маєте персонал?

  - Так, у мене є люди, які допомагають.

  - Це професійні лікарі?

  - Ні. Я вже казав, що у нас нетиповий хоспіс. Просто люди, яким не байдуже життя старих людей. В основному, люди середнього віку, які мають життєвий досвід.

  - Багато у вас таких волонтерів?

  - Достатньо. 

  - Надаєте реєстрацію всім своїм підопічним?

  - Якщо матиму будівлю, то обов’язково надаватиму їм реєстрацію. Як я зараз це зроблю? Це дуже складно, адже ми самі орендуємо будинок. Його власниця не дасть згоду зареєструвати у ньому 24 людини. У Луганській області ми прописували, відновлювали документи, добивалися повернення пенсії, бо, як правило, усі приходять без нічого.

  - Якщо наші читачі вирішать допомогти Вам, яким чином вони можуть це зробити?

  - Зателефонувати мені. Написати в соціальних мережах, бо іноді мене просто немає на місці. Я вважаю, що людині, яка хоче допомогти, краще особисто приїхати до хоспісу, аби подивитись на те, як і де живуть ці старенькі. Щоб у людей не закрадалася в підсвідомості думка, ніби це чергова брехня.

  - Грошову допомогу приймаєте?

  - Приймаємо. Я маю волонтерську картку. Грошова допомога йде на платню за оренду. Але все ж краще, щоб людина особисто віддала гроші власниці будинку. З тих же причин. Беремо все, скрізь і у будь-який час.

  Давайте допомагати всім, хто цього потребує. Адже ніколи не знаєш, що приготувала тобі доля та де ти завтра опинишся. Якщо Ви хочете допомогти жителям хоспісу, зверніться до пана Олега особисто або напишіть йому у соціальній мережі. Його контактні дані є у співробітників нашої редакції. Любіть і допомагайте один одному.

Фото з соціальної мережі